Заслужений тренер України Мирон Маркевич пригадав сезон-2014/15, коли він вивів «Дніпро» до фіналу Ліги Європи.
Мирон Маркевич. Фото — fckarpaty.org.ua— По-перше, хотів би подякувати Хуанде Рамосу — він залишив після себе хорошу команду. Моїм основним завданням було продовжити все це. Звичайно, додав щось своє. І, в принципі, вийшло. Всі знають, які були матчі між «Металістом» та «Дніпром», тож я добре знав команду: вона була колюча, злюча, з багатьма хорошими футболістами. У тому плані мені пощастило.
— «Дніпро» став вашим наступним місцем роботи після «Металіста». Ненависть між вболівальниками, страшенні заруби на полі, ваша фраза про «Дніпро-Арену» як про «консервну банку»… Як на цьому тлі ви зважилися на прихід до «Дніпра»?
— Попередній чемпіонат я лише наполовину провів з «Металістом». Революція Гідності, події у Харкові та у клубі — і я вирішив піти. До кінця сезону не працював, але стежив за чемпіонатом, за командами і десь звертав увагу на «Дніпро», тому що було відчуття: мене можуть запросити.
Так воно і сталося. Рамос пішов — і за пару днів мені зателефонували. Тоді дивився чемпіонат, і хотілося, щоб «Дніпро» став чемпіоном. Але що роком раніше, коли ми з «Металістом» майже мали виграти чемпіонат, що з «Дніпром» відбулося те саме — чомусь так зробили, що ніхто з них не став чемпіоном. Але то є наш чемпіонат (посміхається): чомусь — і всі розуміють, чому.
Так, було непросто, але співпало так, що вболівальники якраз оголосили перемир’я, об’єдналися фани «Дніпра», «Металіста», «Карпат», «Динамо», Шахтаря, усіх команд. Багато з них пішли воювати, багато воюють досі. Фанатська сокира була зарита, скажімо так.
— Перед початком сезону ви стикнулися з кадровими труднощами: пішов Джуліано, ледь не пішов Ротань…
— То була проблема. Ми мали стартувати у Лізі чемпіонів, а провідні футболісти пішли. Щоправда, Ротань потім повернувся, хоч і після Ліги чемпіонів. Пізніше ще й Стрініч пішов, трохи травми нас зачепили. У матчах Ліги чемпіонів не змогли ми виставити оптимальний склад, ще й певні борги були вже.
Я так зрозумів, що Ротань повернувся через обіцянку, що всім все повернуть… Словом, повз Лігу чемпіонів ми пролетіли і почали, як кажуть, з нуля. Спочатку було дуже важко, але за ходом сезону команда знайшла себе.
— Буквально за два тижні до домашнього матчу з «Копенгагеном» був збитий малазійський «Боїнг», через що УЄФА заборонив грати у Дніпрі…
—…І довелось грати у Києві за порожнього стадіону, небагато глядачів прийшло. Зрозуміло, що в «Дніпрі» було б інакше. Для команди це і додаткові переїзди були, і поки ми звикли до стадіону, пройшов час. Якщо б грав повний склад, що був за Рамоса, плюс грали б у Дніпрі, шансів було б більше проти «Копенгагена».
— Вашу фразу щодо звикання до стадіону вболівальники можуть розцінити, як відмовку. Поясніть, наскільки дійсно на гравців впливає незнайома атмосфера, оточення?
— Це дійсно є дуже важливим. Тим більше, що «Дніпро-Арена» — суто футбольний стадіон, трибуни поруч, а вболівальники у Дніпрі завжди відрізнялись палкою підтримкою. Це все грає свою роль. В Києві ж все по-іншому: трибуни далеко від поля, на 70 тисяч місць приходило небагато людей.
Ось у півфіналі з «Наполі» за тієї атмосфери ноги самі несли, гравцям не треба було нічого говорити. А, наприклад, на домашній грі з «Карабахом» було більше азербайджанських вболівальників, ніж українців (за офіційними даними, відвідуваність домашніх матчів «Дніпра» того сезону була наступною: «Копенгаген» — 23410, «Гайдук» — 10320, «Інтер» — 25200, «Карабах» — 3120, «Сент-Етьєнн» — 2579, «Олімпіакос» — 5837, «Аякс» — 10581, «Брюгге» — 16234, «Наполі» — 62344, — прим. ред.).
— Переведення Матоса ліворуч дало більше можливостей грати на протилежному фланзі юному Лучкевичу?
— Лучкевичу було лише 19 років. Підкупляла в ньому здатність працювати на максимумі всі 90 хвилин. Можливо, йому десь не вистачало техніки, але він нам дуже серйозно допоміг у чвертьфіналі та, особливо, у півфіналі. Чесно кажучи, думав, що в нього все дуже добре піде далі.
— Очікували більш яскравої кар’єри Лучкевича?
— Він пішов до Бельгії, де не було довіри тренера. А коли таке трапляється, гравець починає дещо нервувати. Напевно, це і відбилося. Взагалі, вважаю, що для кожного футболіста важливо знайти свого тренера, який довіряв би.
— З Лучкевичем пов’язано і те, що, як ви зізнавалися, після фіналу не дає спокою.
— Так, я дійсно мав би його випустити у фіналі хоча б на заміну. Обирав між ним та Безусом. Рома якраз перед фіналом забив «Шахтарю», і я зробив вибір на його користь. Не скажу, що то була помилка — так склалось. Тоді дозволялось лише три заміни — зараз було б простіше.
«До Амстердаму заборонили летіти лікарі»
— Відомо, що перший весняний раунд українським клубам дається дуже важко. Прохід «Олімпіакоса» став потужним поштовхом?
— Треба почати з того, що на зимових зборах ми програвали ледь не всім. Але я свідомо йшов на той крок: ми дали серйозні навантаження, готувалися. «Олімпіакос» — серйозна команда, і я розумів, що одразу після зборів буде дуже важко у плані самої гри, тому самовіддача та фізична готовність мають бути на максимумі. Десь ми вгадали, тому що перемогли 2:0 у першому матчі в Києві, зіграли 2:2 на виїзді — і пішло.
Був дуже важливий матч для нас у психологічному плані, і я радий, що футболісти це також розуміли. Ми перебігали «Олімпіакос» в обох матчах. А потім вже прийшов високий рівень майстерності. Я бачив, що команда додає, і ми дивилися вперед з оптимізмом.
— Запам’яталося, як після домашньої перемоги 1:0 над «Аяксом» ви емоційно дорікнули журналістам, що сиділи на пресконференції надто похмурим, попри позитивний результат.
— Ось ще один фактор нейтрального поля. Кореспондентів з самого «Дніпра» було дуже мало. Довелось щось говорити, і мені вдалося їх дещо розворушити. (Посміхається).
— До Амстердаму ви не полетіли через проблеми зі здоров’ям?
— Так, в мене був гіпертонічний криз — звична річ, на жаль, для тренерів. Якби гра була вдома, я б її не пропустив, а так лікарі заборонили літати. «Підремонтували» мене трохи. За справами у команді я стежив, дав стартовий склад, а потім вже добре спрацювали помічники. зробили правильні заміни в додатковий час, і ми досягли потрібного результату.
— Долю протистояння з «Брюгге» вирішив єдиний гол Євгена Шахова. Він став справжнім джокером: виходив на заміну та забивав переможні м’ячі «Гайдуку», «Брюгге».
— Я почав йому довіряти, тому що знав його, ще коли працював у «Металісті». Він завжди подобався мені як гравець. Світла голова. Намагався давати йому більше часу, і декілька ігор він для нас витягнув. Ну а той гол «Брюгге» — взагалі фантастичний! Його можна постійно крутити. Тож радію, що я його підтримав, а він — мене.
— До речі, часто передивляєтесь записи матчів, огляди?
— Так, досить часто. Онук мені багато показує. Він грає у футбол, все знає. Найчастіше показує мені півфінал з «Наполі» під дощем. Та й вболівальники часто надсилають мені фрагменти ігор і пресконференцій з часів «Дніпра» та «Металіста». З радістю все це переглядаю, адже є, що згадати.
— В чому була унікальність Коноплянки?
— Він був дуже легким. Коли ще у 2010 році я прийняв збірну, Володимир Безсонов, який тренував «Дніпро», рекомендував звернути увагу на Коноплянку. Він тоді у клубі більше на заміну виходив, але я одразу викликав його до збірної, і він в одному матчі заробив пенальті, в іншому забив. Євген вмів і підіграти, і забити.
Вважаю, що він один з кращих футболістів, які грали під моєю орудою за весь час роботи у «Металісті» та «Дніпрі». Я ж дуже просив Курченка купити його, коли продали Тайсона до «Шахтаря». Попросив отримані гроші віддати за Коноплянку, але зрозумів, що сказав щось не те (посміхається) — навіть мови про то не могло бути.
— Ви теж вважаєте, що Коноплянка міг досягти більшого?
— Звичайно. Може, якби його продали до «Ліверпулю», він досяг би серйозних висот. З іншого боку, тоді може б і «Дніпро» у фіналі не грав. На жаль, після «Дніпра»… Ще раз кажу, для кожного футболіста важливою є довіра тренера. Вважаю, йому не дали повністю розкритися як у «Севільї», так і у «Шальке».
«Селезньова потрібно було ганяти»
— У вашому розпорядженні були Селезньов та Калініч. Як вирішували, коли кого випускати?
— Обидва були класними нападаючими. Плюс був Зозуля, якого я мусив переводити до півзахисту, тому що тримати такого гравця у запасі було б неправильно. З Аяксом поставили його правим хавом — гол забив і взагалі всю гру зробив. Селезньова потрібно було тренувати. Він, будемо відверті, не завжди дружив з режимом, тому я його, як кажуть, ганяв. А Калініч почав добре грати, і недаремно його потім «Фіорентина» купила, грав у «Мілані», «Атлетіко», «Ромі».
Коли на одне місце претендують два гравці, тренеру завжди треба замислюватись. Схоже було в мене і в «Металісті», де Гомес нервував, коли не грав, Марлос не завжди грав, Бланко.
— Голи Селезньова у ворота «Наполі» сталі вирішальними та навіть знаковими для історії.
— Можна сказати, що я витримав його у запасі, і у Неаполі він вийшов на заміну та забив. До речі, всі думали, що і у матчі-відповіді в основному складі буде грати Калініч. Але я довірив місце Селезньову, і він цю довіру виправдав.
— Як ви дійшли до такого рішення: побачили стан гравців на тренуваннях чи це було передчуття?
— Я завжди дуже уважно слідкую за футболістами у день гри: як вони снідають, як проводять ранкову розминку, хто бадьорий, хто кволий, хто в якому гуморі. Дослухався також до лікарів — чи не скаржився хтось з гравців на щось. Так було і того разу. І прізвище Селезньова я назвав в останній момент.
— У чому, на ваш погляд, феномен Євгена Чеберячка? Його, здається, недооцінювали як вболівальники, так і фахівці. А він грав постійно і у Рамоса, і у вас.
— Зізнаюсь, я сам спочатку стався до нього не дуже оптимістично, не дуже йому довіряв. А потім поставив — і він грав постійно. Він нічим абсолютно не виділявся. Але в нього була неймовірна чіпкість — абсолютно не давав зіграти суперникам. Проти нього нападаючим було дуже важко, він дуже добре читав гру, мав непогану передачу.
Що він, що Дуглас були спокійними на полі, і у захисті це відчувалося.
Плюс добре почував себе Бойко, якому я також дуже вдячний. У півфіналах, особливо, у Неаполі він нас серйозно виручив.
— Бойко тоді дійсно спіймав справжній кураж.
— Вважаю, то був його найкращий рік. Але теж, потім пішов у Бешикташ, де не склалося з тренером. Я знаю, що в" Дніпрі" він був одним з кращих.
«Забували про фінанси — і просто грали»
— Не можна не поговорити окремо про Руслана Ротаня, який був справжнім лідером команди.
— Ротань взагалі мені дуже допоміг! Підтримав мене, хоча я прийшов з табору одвічного ворога. Він тримав єдність у команді, тож мені не потрібно навіть було занадто торкатися цих питань. Я щиро радий, що в нього зараз виходить все в тренерській діяльності. Повторюся, він мені тоді дуже допоміг і на полі, і поза ним.
— Вам доводилося його просити владнати якісь внутрішні питання чи поговорити з кимось з гравців?
— Ні, такої необхідності не було. Він сам відчував все. І за два роки в мене взагалі не було конфліктів у команді.
— Напевно, відомі фінансові проблеми одним з наслідків мали те, що команда згуртувалася?
— О! То є основне! Майже рік ми грали без грошей, але команда виходила та билася. Двічі поспіль ми вигравали бронзові нагороди. Особливо у цьому плані запам’ятав 2016 рік. Пацани виходили та казали: все буде добре. Забували про ті фінанси й просто грали. Я дуже вдячний команді, що витягнули той сезон.
Думаю, мої найцінніші медалі — перша бронза з «Металістом» і ось ця, друга з «Дніпром». Тим більше, що цю дніпровську медаль мені вручили вболівальники. Було дуже приємно.
— У вас були спроби відверто поговорити з Ігорем Коломойським про ситуацію у клубі, його плани?
— Ми намагалися. І я зі свого боку, і футболісти, знаю, йому телефонували. Але, думаю, він вже тоді прийняв для себе рішення, що не буде цим займатися. Вже був момент у 2016 році, коли ми погодилися, щоб нам віддали половину боргу, адже розуміли, що команди може просто не бути. Згодні були всі: і українці, і легіонери. Але і це не пройшло.
— Після перемоги над «Наполі» одним з найбільш яскравих кадрів на відео стали ваша радісна емоція, але вона тривала лише пару секунд. Ви здійняли руки вгору, а потім різко повернулися до спокійного вигляду. Свідомо не давали волі емоціям?
— Так, я це робив спеціально, щоб футболісти побачили: ми зробили велику справу, але це вже стало історією, і потрібно думати наперед. Тим більше, в нас були ще матчі з «Динамо», «Шахтарем», а найголовніше — фінал. Тому я одразу сам собі сказав — все, треба братися далі до роботи. Такого принципу дотримувався протягом всієї тренерської кар’єри. Щось виграли, але воно вже минуло, треба йти далі.
— Але футболістів, напевно, було важко утримати від святкувань? Чи були на тому тлі шанси за декілька днів зіграти вдало з «Динамо» (0:1)?
— Так, було важко, але з «Динамо» ми грали досить непогано. Гра була «фіфті-фіфті», могли й виграти. Трохи не дотягнули. Ми вже більше почали думати про півфінал Кубку України з «Шахтарем». Грали його у Львові, вигравали весь матч, але в кінці нам поставили пенальті (арбітр Анатолій Абдула чи то купився на артистичне падіння Гладкого, чи то угледів гру рукою Лучкевича, що сталося під час одного епізоду, і потім експерти вказували на хибність рішення, — прим. ред.). Ну як завжди, я вже нічому не дивувався. (Посміхається).
— Тоді в «Дніпрі» ціла низка здібних молодих гравців з’явилася. Яку бачили в них перспективу?
— Дійсно було багато талановитої молоді. Був нападник Баланюк — на жаль, десь він загубився. Кочергін тоді починав, зараз грає на хорошому рівні у чемпіонаті Польщі. Довбик вже був з нами. Блізніченко за майстерністю був тоді одним з кращих в Україні, міг бути дуже класним гравцем, але, на жаль, лінь скоріше за нього народилася.
— Багато хто вважає, що «Наполі» було сильніше за «Севілью». Згодні?
— Десь можу погодитись. Не набагато, але все ж класних футболістів в «Наполі» вистачало: Мертенс, Ігуаїн, Гамшик, багато інших. Альбіоль досі грає за «Вільяреал», і, до речі, мій онук вчиться разом з його сином. Коли був в Іспанії, забирав онука зі школи, а він якраз за сином приїхав — і впізнав мене. Пригадали ті матчі. Альбіоль зізнався, що вони довго не могли отямитися після поразки.
— «Дніпро» вже мав багатий досвід матчів проти серйозних суперників, але чи не відчувалося тиску від самого статусу фінального матчу? Може, це і спричинило помилки?
— Я б не сказав. Все вирішували нюанси, епізоди. Я не бачив, як ми можемо пропустити, вже припускав нічию. Треба було просто вибити м’яч, а вийшла свічка над штрафним майданчиком. (Зітхає). Хоча Матос загалом добре грав. Все вирішила помилка у простій ситуації.
— Форвард «Севільї» Карлос Бакка, який два голи забив, хорошим майстром був?
— Звичайно, він був провідним гравцем у «Севільї» тоді. І в чемпіонаті Іспанії багато забив, потім у Мілані грав. І був у них гравець, якого я хотів — Банега. Взимку після першого кола вже була домовленість про його перехід у «Дніпро». Там тренер вже з ним змучився, і футболіст міг йти безкоштовно. А мені він був потрібен, вже мав їхати, але тут не схвалили зарплатню, яку він просив. У фіналі він дуже багато зробив, щоб «Севілья» перемогла.
— Матч у Варшаві — найголовніший у вашому житті?
— У фіналі грати дуже приємно, і я бажаю усім тренерам відчути ту атмосферу. Це по-справжньому зачаровує. Багато матчів було — я нарахував за всю свою кар’єру більше ніж 1100. (Посміхається). Це разом з єврокубками, чемпіонатом України і ще з чемпіонатом Союзу, де провів близько 400 матчів.
Знаєте, для тренера головною є кожна наступна гра, але фінал дійсно не забудеш. Емоції надзвичайно зашкалювали. І я хотів би подякувати всім, з ким ми пройшли той шлях. Гравцям, тренерам, персоналу, працівникам клубу, вболівальникам, окремо Євгену Краснікову, який завжди мене підтримував та допомагав. Це було незабутнє.
Вадим Тахтерін
Подписывайтесь на Dynamo.kiev.ua в Telegram: @dynamo_kiev_ua! Только самые горячие новости
× 5
Загрузка комментариев
